Не плач, кохана, чуєш, я живий. Не міг тобі раніше подзвонити. То був страшний, запеклий, довгий бій, Та ми не мали права відступити. Скажи хоч слово, мила, не журись. Утри сльозу й нарешті посміхнися, А ще молись, за нас усіх молись. І матері від мене поклонися. Цілуй дітей і батькові привіт, Скажи, його «Кобзар» тепер в нагоді: Ми з хлопцями завчили «Заповіт», Під обстрілом читаємо відтоді. Пробач, ріденька, знову мушу йти. І не питай, куди тепер рушаю. Мене чекають прокляті світи, Коли вернусь я й сам уже не знаю. Вона в сльозах стискає телефон, Пусті гудки, в душі гроза лютує. Та він живий, то був поганий сон, Її любов його, таки, рятує! А він десь там, де небо у вогні. Боронить свою землю від навали. Він вже давно не лічить ночі й дні, Він робить все, щоб ми війни не знали!